Авреліан

Пролог

В темряві ночі пролунав глухий сплеск, супроводжуваний звуком важкого дихання. Жінка зʼявилася нізвідки, гарячково озирнулася і полегшено схлипнула, виявивши, що поряд нікого немає... ну, майже нікого. Вона перевела погляд на маленьку тремтливу дитину, налякані очі та світло-каштанове волосся, що відблискувало у місячному світлі, притиснула його міцніше до своїх грудей, і, часто шпортаючись, помчала вперед.

— Матусю? — невпевнено пискнув хлопчик.

— Ш-ш-ш... — прошепотіла жінка йому в маківку, її дихання перетворилося на туман у холодному нічному повітрі.

Навколо було темно і тихо, за винятком далекого ухання сови. Помітивши спереду високий кривий будинок, жінка здригнулася і полегшено зітхнула.

Малюк притискався до матері, незручно підстрибуючи у її руках, більше не наважуючись видати ані звуку. Попри свій юний вік, він відчував страх матері і намагався поводитися якомога тихіше. Хлопчик глянув на будинок перед ними, а потім на те місце, куди весь час озиралася мати. Він стежив, чи вони не з'являться, вона ж чекала, що будь-якої миті вони прийдуть, переслідуватимуть їх, проте все, що вдавалося розгледіти — її власні сліди на снігу.

Не маючи часу вовтузитися із замком, жінка спрямувала паличку на двері, і ті миттєво зірвалися з петель.

— Мамо? — налякано зойкнув хлопчик.

— Ш-ш-ш... ш-ш-ш... Все гаразд, любий, — відповіла мати, переступаючи поріг темної кухні. Жінка роззирнулася навколо: перекинутий стіл, зламані стільці, розбитий посуд — усе це краяло її серце, викликаючи відчуття порожнечі, але вона не могла дозволити собі зараз думати про усе це. Вона спіткнулась об ніжку стільця, зачепившись за нього мантією, але швидко випросталась. Рвано видихнувши, вона опустила хлопчика на підлогу і схопилася за бік, спираючись спиною об стіну поруч з каміном.

— Мамо, тут темно... — скиглив хлопчик, розглядаючи порожню кімнату. Крижаний вітер свистів у димарі, закручуючи холодний попіл у спіраль. Малюк зробив крок до матері. — Матусю, мені ховодно... і вогко...

Жінка закляттям підпалила кінчик своєї палички і тужливо поглянула на свого пухкого малюка. Вона була готова заради нього на все, однак зараз практично нічого не могла вдіяти...

— Кров, матусю. Це кров... — здогадався хлопчик, вказуючи на вологу пляму на животі жінки. Потім подивився на свою мантію і зрозумів, що вона також вкрита кров'ю. — Тобі бовить, матусю? Бовить?

— З мамою все буде гаразд, — прошепотіла жінка, намагаючись приховати сльози. Вона щільніше загорнулася у мантію, стараючись сповільнити кровотечу і заховати рану від наляканої дитини. — На це немає часу.

Жінка сповзла на коліна, щоб їхні очі були на одному рівні. Вдивляючись у очі хлопчика, вона відчула, як нестерпний біль скрутив її груди. Ці очі... точно як у його батька.

— Вони прийдуть, так, матусю? — тихо зарюмсав хлопчик.

Від його розпачливого вигляду жінка не змогла стримати сліз.

— Так, любий, проте все буде добре. Тобі більше не треба хвилюватися щодо них.

Під уважним поглядом дитини жінка дістала із внутрішньої кишені невеличкий згорток фіолетової тканини, розгорнула його і показала щось, що нагадувало старовинне намисто.

— Що це, матусю? — запитав хлопчик, коли жінка одягла ланцюжок йому на шию.

— Це перенесе тебе туди, де страшні люди не зможуть завдати тобі шкоди, — відповіла вона. Хлопчик з розумінням кивнув. Жінка сумно подивилася на сина, щосили намагаючись опанувати себе. — А тепер... візьми це, — продовжила вона, вкладаючи в його маленьку долоньку потерту паличку. — Тримай міцно. Ти зрозумів? Не відпускай.

Хлопчик знову кивнув, сльози текли по його щічках. Він не розумів, що відбувається, проте затаєний страх, який випромінювала його матір, дуже його лякав.

— Не бійся, Аврі. Все буде добре, — жінка сховала в кишені хлопчика декілька речей, поправила його мантію і міцніше завʼязала на шиї шарф. — Подивись на мене... — хлопчик зустрівся поглядом з матірʼю і відчув дотик її руки до своєї щічки. — Авреліане, я люблю тебе.

Декілька сльозинок скотилося по її щоці. Швидко змахнувши рукою солоні краплі, вона спохмурніла, побачивши, що залишила кривавий відбиток руки на щоці дитини. Не вимовивши більше ані слова, жінка провела кінчиками пальців по ланцюжку, що висів на шиї хлопчика, і взяла в руку маленький пісочний годинник, оточений трьома кільцями, який бовтався на рівні талії дитини. Вона торкнулася до зовнішнього кільця і почала поступово його обертати. Спочатку малюк зацікавлено спостерігав за її діями, а потім потягнувся ручкою до пісочного годинника.

— Ні, не чіпай, — ніжно застерегла його мати і продовжила подумки рахувати оберти.

Жінка різко ахнула, почувши, як в тиші пролунав характерний звук апарації. Час вийшов.

— Я люблю тебе, Авреліане!

Три фігури в каптурах увірвалися у напівтемну кімнату. Очі хлопчика розширилися від жаху.

— АВАДА КЕ...

Малюк побачив, як рука матері зісковзнула з кілець, що оберталися, а потім жінка зникла... разом з навколишнім світом.