Незломлені долею

Пролог

POV Карлотта

Коли я була ще дитиною мого батька і бабусю жорстоко вбили. В той день ледь не загинула моя старша сестра Джемма, але на щастя, вона врятувалася. Тоді я була ще надто малою аби хоть щось запам'ятати. Та навіть не тільки в той день, а й впринципі я нічого не пам'ятаю про батька та бабусю.

Як це рости без батька? Жахливо. В моїх подруг вони є. Фабіано Скудері та Рімо Фальконе просто чудові тати для дівчат. Я їм навіть моментами заздрю. Я не хочу сильно жалітися, адже у мене є неймовірний страший брат Діего, але це трішки інше. Він любить та піклується про мене, тільки це відношення як до молодшої сестри, а хотілося б мати дещо інше.

Але все ж мені вдалося хоч на трохи спробувати зрозуміти це відчуття завдяки Савіо Фальконе, це чоловік моєї сестри. Він завжди відносився до мене по особливому, з якимось іншим теплом. Навіть не знаю як це описати. Але з ним завжди було спокійно. В дитинстві він грався зі мною, а коли я підросла Савіо навіть навчився заплітати мені волосся. Спочатку його зачіски були жахливі, але потім у нього все ж почало виходити. Іноді він надто сильно його тянув і було трохи боляче, але я завжди мовчала. Савіо Фальконе про це нічого не дізнається, адже в такі моменти я була по справжньому щаслива.

За стільки років в нас навіть з'явилися спільні секрети та традиції. Наприклад, кожні вихідні ми ходили гуляти у парк. Гуляли, потім обідали в кафе, ще гуляли. Ех.....які це були чудові часи. Але це все сформувало і мій найбільший страх.

Кажуть всьому приходить кінець. Саме кінця в цій історії я і боялась. У Савіо і Джемми з'явилася дитина. Я була дуже щаслива за них, але здавалося, що після цього Савіо забуде про маленьку Карлотту, адже у нього з'явилася улюблена донька. Але він не забув. У нашій традиції нічого не змінилося. Цей чоловік завжди знаходив час для мене. За це я йому вдячна по цей день. Але чому згадуючи про ці часи я постійно плачу?

Я стала великою проблемою для своєї сім'ї. Хвора дитина це завжди важко, а якщо вона ще й народилася такою, це важче в декілька разів.

Я народилася з хворим серцем. Напевно, десь половину свого життя я пробула в лікарні. Постійні аналізи, таблетки, уколи. Це так надоїдає. Більш за все набридли слова: "Тут може допомогти тільки пересадка". Здається в мене з'явилася на них алергія.

Кожен день я приймала велику кількість таблеток, але це не допомагало. Чи важко з цим жити? Дуже. Найбільше було шкода, коли зривалися прогулянки в парку. Тоді мама, сестра, брат і Савіо приходили в лікарню. Правда в ті моменти у мене були приступи болі, тому більшу частину часу я перебувала без свідомості. Але коли просиналася було приємно бачити обличчя рідних.

Чому про все це я вирішила згадати саме зараз? Сьогодні день моєї операції. Мені пересадять серце. Я не дізнавалася звідки взявся донор. Мені не хочеться це чути. Всі зраділи дізнавшись про можливості операції. Мене швидко привезли до лікарні, я здала всі аналізи і ось, я лежу тут в палаті і жду лікаря. Його якось довго немає. Але я точно знаю, що він прийде.

Тільки ось чому у мене передчуття, що після сьогоднішнього дня все не буде як раніше? Правда цього точно, ніхто не знає.

***

Пишіть чи сподобалось вам? Залишайте свої відгуки)