Поклик мавки

РОЗДІЛ 1. День смерті

— Я буду обережна, Ясно, — прошепотіла, коли не отримала відповіді. — Обіцяю.

Після хвилинного мовчання Ясна пирхнула так голосно, що з сусіднього дерева злетіла сорока й з пронизливим криком зникла десь у небі.

— Ти не розумієш, — продовжила наполягати вона.

— Розумію, — роздратовано відповіла я. — Я буду триматися на відстані. Тома не побачить мене... Мені лише б раз подивитися. І все.

Ясна схопила мене за руку, і шкіру закололо тисячами дрібних голок. Я скрикнула й висмикнула рукав.

— Припини! — не витримавши, гаркнула я. — Що такого може статися, якщо ми й справді побачимося? Він — єдине, що залишилося в мене від людяності.

— Що такого може статися? Ти вб'єш його, Агнесо. Ось що! — засичала Ясна. Її очі налилися кров'ю, а на чолі запульсувала випукла вена.

— Я стільки часу боролася зі своїм єством, — прошепотіла я. — Не показувалася, ховалася в тіні. Я більше не можу, Ясно. Тома, він... найрідніша мені людина. Будь ласка, дозволь бодай переконатися, що в нього все добре.

Ясна задумливо подивилася в небо, потім закусила губу й провела худорлявою рукою по моху на сусідньому дереві. Подумки я молилася, щоб вона передумала. Щоб у Ясни з'явилося хоч трохи співчуття. Усе ж і вона колись була на моєму місці.

— Раніше ти прислухалася до моєї думки. Що такого змінилося сьогодні? — підозріло прошепотіла Ясна після довгого мовчання.

Я напружилася й пропустила між пальців тканину лляної вишитої сорочки.

— Цього дня я померла, Ясно. Розумієш? Він прийде. Я знаю напевне, що Тома буде там. Він прийде, щоб поговорити, а я знову не відповім. Лише спостерігатиму збоку, — сказала вже тихіше. Слова пролунали настільки невпевнено, немов були брехнею, хоча нічого правдивішого мені й уявитися не могло.

Ясна знову замовкла. Я намагалася не дивитися на неї прямо, але нишком усе ж поглядала за змінами на її обличчі. Здогадатися, про що вона думала, було неможливо, і це жахливо дратувало. Хотілося зірватися й побігти, але я знала: Ясна набагато сильніша. Варто мені хоч на крок віддалитися, вона навіки залишить мене гнити в лісовій хатині. Крижинки тривожності скували мої пальці та змусили шкіру клякнути. На вулиці стояло літо, але в моїй свідомості запанував холодний лютий. Страх... Він завжди спрацьовував тим ще якорем, але зараз буквально прикував мене до вологої землі.